ВІДЧУЖЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до відчужити 1. Встає [Панса] відчужений дивним екстатичним виразом її слів (Л. Укр., II, 1951, 458); Замислений, відчужений від усього, сидить він у своїй кімнаті (Ів., Тарас, шляхи, 1954, 141); // у знач. прикм. Який виражає байдужість, холодність до когось. Сів [Трохим] на табурет, повернувся до Насті спиною, зліг рукою на край столика та так і застиг в тій ото відчуженій нашорошеній позі (Ряб., Жайворонки, 1957, 88).