БОВКУН, а, ч. 1. діал. Віл, якого використовують у роботі без пари. Їде чоловік бовкуном (Сл. Гр.); * У порівн. - Я б свого [пана] зараз, як бовкуна, запріг у санчата - та по дрова (Мирний, II, 1954, 66).

2. зневажл. Про відлюдкувату, мовчазну, похмуру людину. - Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить (Мирний, IV, 1955, 240).