Інститут мовознавства імені О.О. Потебні НАН України з глибоким сумом повідомляє, що 8 листопада 2021 р. на 96-му році пішов із життя видатний мовознавець, член-кореспондент НАН України Орест Борисович Ткаченко.

Прощання з покійним відбудеться у четвер, 11 листопада,  о 12.40 на Байковому кладовищі (Байкова, 6), біля церкви (центральна алея).

Орест Ткаченко  народився в Харкові в сім’ї мовознавця та перекладача Бориса Ткаченка (1899–1937),  репресованого в роки Великого терору. 1927 р. батьки Ореста Ткаченка  –  Борис та Ольга (у дівоцтві Косолапова) –розлучилися. Мати 1935 р. вийшла вдруге заміж за Володимира Ленського, інженера-монтажника, який і виховував майбутнього видатного мовознавця.

Через часті переїзди батьків, що були спричинені особливостями роботи вітчима, змушений був навчатися в різних (восьми) школах. Від 1941 до 1943 р. разом з батьками був в евакуації у Свердловській області (Росія). 1945 р. закінчив середню школу, того самого року вступив на український відділ філологічного факультету Харківського університету, де провчився до осені 1947 р. Разом з батьками переїхав до Києва, перевівся до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який і закінчив 1950 р. Навчався в аспірантурі за фахом «слов’янське мовознавство» (1950–1953) в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Відтоді впродовж 65 років працював у цій установі. У 1991–1996 рр. завідував відділом мов України, у 1997–2015 рр. — відділом загального мовознавства. Досліджував проблеми історичної типології мов, етимології, соціолінгвістики, інтерлінгвістики, теорії субстрату та мовних контактів, еколінгвістики.

1955 р. захистив кандидатську дисертацію «Нарис історії з’ясувальних сполучників у польській літературній мові (на матеріалі творів другої половини  XVI ст. «Zwierciadlo» Н. Рея, «Kronika polska Marcina Bielskiego»  І. Бєльського, «Kazania sejmowe» П. Скарги)». Написав монографію «Порівняльно-історична фразеологія слов’янських та фінно-угорських мов» (1979),  1982 р. захистив її як докторську дисертацію  в Ленінградському (нині – Санкт-Петербурзькому) університеті зі спеціальностей «загальне мовознавство», «слов’янські мови», «фіно-угорські мови». 1984 р. здобув звання професора, а 1995 р. О. Ткаченка обрано членом-кореспондентом НАН України.

У доробку дослідника численні праці з українського, слов’янського, загального та фіно-угорського мовознавства, серед яких особливу увагу наукової громадськості привернули монографії «Порівняльно-історична фразеологія слов’янських та фінно-угорських мов» (1979), «Мерянська мова» (1985), «Нариси теорії мовного субстрату» (1989), «Українська мова і мовне життя світу» (2004), «Мова і національна ментальність» (2006), «Українська мова: сьогодення й історична перспектива» (2014). О. Ткаченко був співавтором знакових для вітчизняної гуманітаристики праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов» (1966), «Історична типологія слов’янських мов» (ч. 1–2; 1986, 2008), «Мова і мовознавство в духовному житті суспільства» (2007). Науковець був співукладачем і співредактором фундаментального «Етимологічного словника української мови» у 7 тт. (1982–2006).

Орест Борисович розробив оригінальну соціолінгвістичну класифікацію мов, яка враховує їхню поширеність і практичне значення. На широкому історико-лінгвістичному тлі з’ясував причини й наслідки загибелі різних мов, проаналізував випадки їх відродження, окреслив чинники мовної стійкості. Сформулював рекомендації щодо зміцнення суспільних позицій української мови й ліпшого планування мовних процесів у нашій державі. Показав, що народ з розвиненою національною свідомістю здатен зберегти себе, свою мову й культуру навіть за несприятливих умов.

Учений з великої літери, він був знавцем багатьох різносистемних мов, різнобічним інтелектуалом, глибоким мислителем, писав вірші й прозу. Виховав кандидатів і докторів наук. Ми запам’ятаємо його як скромну, чуйну, інтелігентну, світлу людину.

 

Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям, колегам Ореста Борисовича.

Вічна йому пам’ять!