Тлумачний словник української мови
НАРУЧНИКИ, ів, мн. (одн. наручник, а, ч.). З'єднані ланцюжком металеві кільця, що їх надівають на руки заарештованим. Солод.. заклав руки за спину, ніби відчував на них наручники (Руд., Вітер.., 1958, 402); В заарештованого перев'язана голова, руки його зчеплені наручниками (Галан, І, 1960, 407); * У порівн. Та не вирватись їй, бо руки, як залізні наручники, її руки здавили (Головко, II, 1957, 175).