За всі роки свого існування Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні був і лишається головним центром лінгвістичних досліджень не лише в межах Академії наук, а й у всій Україні. Історія Інституту великою мірою відбиває історію вітчизняної науки про мову за цей час.

Власне, мовознавчі дослідження розгорнулись у ВУАН чи не з першого дня її існування. Проте спочатку їх провадив не один інститут, а різні спеціалізовані установи. До їх числа належали Комісія для складання словника української живої мови, Комісія історичного словника української мови, Інститут української наукової мови, Діалектологічна комісія та деякі інші.

Будинок

Будинок, де містився Інститут у 1930–1959 рр. (Київ, бул. Т. Шевченка, 14)

У 1920-ті роки істотно розширилася сфера вжитку української мови, і фахівці згаданих установ виконували пов’язані з цим актуальні завдання: упорядковували перекладні словники, зокрема термінологічні, встановлювали норми літературної мови у фонетиці, лексиці та граматиці, розробляли практичні засади культури мови та стилістики. Багато було зроблено для утвердження єдиного українського правопису. Широко розгорнулося вивчення історії та діалектів української мови. Ці дослідження пов’язані з іменами таких відомих учених, як А. Ю. Кримський, Є. К. Тимченко, О. Б. Курило, В. М. Ганцов, М. Д. Гладкий, Г. К. Голоскевич, О. Н. Синявський.

1930 року розрізнені лінгвістичні установи ВУАН об’єднано в єдиний Інститут мовознавства. Здавалося, що з його створенням розвиток науки про мову позбавиться стихійності й стане більш організованим, плановим, скоординованим. З погляду організації науки так воно й мало би бути. Проте незабаром на розвиток мовознавства почали впливати позанаукові чинники.

З першої половини 1930-х рр. політику українізації заступає політика зросійщення. Сфера побутування рідної мови починає повільно, але неухильно вужчати. Деякі її питомі риси або викорінюють, або відсувають на периферію під приводом того, що вони, мовляв, віддаляють українську мову від російської. Натомість широко впро­ваджують російські слова й кальки. Спеціальна урядова постанова звинуватила чинний тоді правопис у «політично шкідливих наслідках».

За таких умов Інститут потрапляє під пильний нагляд партійних чиновників та органів держбезпеки. Періодика заряс­ніла закликами «викорінити націоналістичне шкідництво на мовознавчому фронті». Від­так переважна більшість провідних науковців стали жертвами незаконних репресій. Зазнали ана­феми і здобутки «золотої доби» українського мовознавства. Наукове життя надовго втратило дух вільних дискусій, такий притаманний 1920-м рокам.

Академік М. Я. Калинович М. Я. Калинович

Кадровий потенціал Інституту виявився гранично послабленим. Через це протягом 1930-х рр. з його стін не вийшло майже ніяких вартісних праць. Щоб у цьому пересвідчитися, досить погортати сторінки «Мовознавства» – тогочасного органу Інституту, або «Російсько-українського словника» (1937), головним завданням якого було штучно наблизити українську лексику до російської. Винятком став хіба що підручник для вишів «Вступ до мовознавства» (1940), що його написав академік М. Я. Ка­линович (директор Інституту в 1939–1944 рр.).

1945 року установі присвоєне ім’я Олександра Опанасовича Потебні – найвидатнішого українського лінгвіста ХІХ ст.

У повоєнні роки пожвавлення лінгвістичних студій пов’язане з діяльністю академіка Л. А. Булаховського – провідного на той час українського мовознавця, директора Інституту в 1944–1961 рр. У його праці «Походження української мови» (1956) відтворено мову стародавнього Києва та Київщини, описано риси укра­їнської мови в пам’ятках різних періодів, вказано час її остаточного сформування – ХIV ст. На базі сучасних мов Л. А. Булаховський реконструював найдавнішу слов’янську акцентологічну систему й пояснив деякі факти з історії наголосу в слов’янських мовах. Інші ділянки його зацікавлень – семасіологія, синтаксис, стилістика. Перу вченого належать капітальні курси з історії російської літературної мови, що витримали по кілька перевидань.

Академік Л. А. Булаховський Л. А. Булаховський

За редакцією Л. А. Булаховського вийшов загальний академічний «Курс сучасної укра­їнської літературної мови» (т. 1–2, 1951). Це був перший ґрунтовний і систематичний опис усіх її структурних рівнів, який до того ж зафіксував стабільність літературних норм. На основі цього курсу потім створювали підручники для вищої та середньої школи.

1948 року Інститут випустив великий «Російсько-український словник». Порівняно з виданням 1937 р. це був крок уперед, але він теж хибував на невмоти­вовані росіянізми. Цей словник закріпив лексичні норми, більшість із яких чинні дотепер. Деякі відверті перегини попереднього орфографічного кодексу усуває в 1946 р. новий «Ук­раїнський правопис». 1960 р. вийшло його друге, доповнене й виправлене видання.