Якісно новий етап у житті Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні починається з проголошенням незалежності України, зі значними культурними перетвореннями та розширенням функцій українсь­кої мови. Перед лінгвістами постають нові завдання, вони звертаються до малодослідже­них і заборонених раніше тем, почуваються вільніше у трактуванні зібраних фактів.

1991 року на базі україністичних відділів Інституту створено самостійний Інститут української мови НАНУ, що дало змогу вивчати рідну мову більш системно й цілеспрямовано. В Інституті мовознав­ства її теж досліджують, але переважно у зв’язках з іншими мовами – слов’янськими та неслов’янськими. До 1996 року установою керував академік В. М. Русанівський, а з 1996 року – академік В. Г. Скляренко. Порівняно невеликий колектив співробітників навіть у період не вельми сприятливий для наукових студій спромігся підготувати й видати цілу низку фундаментальних праць.

Так, Г. П. Пів­торак у працях «Укра­їнці: звідки ми і наша мова» (1993), «Походження ук­раїнців, росіян, білорусів та їхніх мов» (2001; 2-ге вид. 2004) на ґрунті найновіших досягнень історичної фонетики, діалектології, археології, історії, антропо­ло­гії та етнографії дійшов висновку, що на кінець ХІІ ст. переважна більшість рис, прита­ма­нних українським діалектам, уже сформувалася. Отже, на цей час можна впевнено віднести самостійне існування нашої мови, а говорити про єдину давньо­ру­сь­ку прамову як основу сучасних східнослов’янських мов немає підстав. Науково-об’єктивне вирішення цієї проблеми дуже важливе, бо дає змогу протидіяти як відновленню давніх шовіністичних «теорій», що зводили українську мову до рівня «малоруського наріччя», так і некомпетентним спробам деяких верхоглядів-аматорів «вивести» з неї санскрит разом з іншими індоєвропейськими мовами.

Етапними в історичній акцентології стали монографії В. Г. Скляренка «Праслов’ян­ська акцен­то­ло­гія» (1998) та «Історія українського наголосу. Іменник» (2006). Становлення сучасного наголосу вчений простежує як наслідок еволюції праслов’янської, східнослов’янської та староукраїнської акцентних систем, особливу увагу приділяючи специфічним його рисам. Інші його праці: «Темні місця у „Слові о полку Ігоревим”» (2003) та «Русь і варяги» (2006) – присвячено важливим, але нерозв’язаним проблемам етимології та історичної лексикології. Ці книги відзначаються широтою залученого матеріалу, свіжим поглядом і переконливістю аргументів.

Від часів незалежності відроджується українська соціолінгвістика. Вона позбувається віджилих догм і стереотипів, бере на озброєння новітні методи, якими вивчає проблеми національно-мовного будівництва, суспільні чинники мовних змін, стан і статус різних мов в Україні. З’ясовуються шляхи поліпшення мовної ситуації, вдосконалення законодавства й державної політики в цій сфері (В. М. Бріцин, Б. М. Ажнюк). Функціонування мови за радянських часів критично переосмислюють автори збірника «Мова тоталітарного суспільства» (1995). Дослідження Г. М. Явор­ської «Прескриптивна лінгвістика як дискурс: мова, культура, влада» (2000) стосується засад суспільного регулювання мовної діяльності, впливу панівної ідеології на мову, явищ маніпулювання мовою тощо.

О. Б. Ткаченко роз­ро­бив і обґрунтував оригінальну соціолінгвіс­тичну класи­фікацію мов, яка враховує їхню поширеність і практичне значення. У книзі «Українська мова і мовне життя світу» (2004) на широкому історико-лінгвістичному тлі вчений з’ясовує причини й наслідки загибелі різних мов, аналізує випадки їх відродження, окреслює чинники мовної стійкості. На підставі цього досвіду автор подає рекомендації щодо зміцнення суспільних позицій української мови й ліпшого планування мовних процесів у нашій державі. У праці обґрунтовано важливий висновок, що народ із розвиненою національною свідомістю здатен зберегти себе, свою мову й культуру навіть за несприятливих умов. Цей напрямок досліджень О. Б. Ткаченко продовжив у новій книзі «Мова і національна ментальність» (2006).

Фахівці відділу структурно-математичної лінгвістики створили потужний комп’ю­терний морфемно-словотвірний фонд української мови та систему автоматизованого редагування наукового тексту. На їхніх розробках ґрунтуються електронний редактор українських текстів «Рута» і дво­бічний українсько-російський перекладач «Плай». За допомогою комп’ю­терних програм укладено «Обернений частотний словник сучасної української художньої прози» і «Словник афіксальних морфем української мови» (обидва – 1998), «Коре­не­вий гніздовий словник української мови» Є. Карпіловської (2002).

Фахівці Інституту були серед укладачів «Російсько-українського словника наукової термінології», який вийшов протягом 1994–1998 років у трьох частинах: «Суспільні науки», «Біологія. Хімія. Медицина», «Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос». Зажили популярності також словник «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша» (2002), укладений О. І. Скопненком і Т. В. Цимбалюк, «Російсько-україн­ський словник» (2003), виданий за ред. В. В. Жайворонка, «Білорусько-український словник» Г. П. Півторака й О. І. Скопненка та словник-довідник «Знаки української етнокультури» В. В. Жайворонока (обидва – 2006). Завершується видання семитомного «Етимологічного словника української мови»: за роки незалежності вийшли т. 4 (2003) і т. 5 (2006)

Серед інших помітних праць цього періоду – монографії «Суфіксальна підсистема сучасної української літератур­ної мови» Є. А. Карпіловської (1999), «Числівники в слов’­ян­сь­ких мовах» Т. Б. Лукінової (2000), «У слові – вічність» В. М. Русанівського (2002), «Категорія звертання та засоби її вираження в індоєвропейських мовах – етапи історичного розвитку і сучасність» В. П. Пономаренка (2008), колективні монографії «Сопоставительная грамматика русского и украинского языков» (2003), «Очерки по сравнительной семасиологии германских, балтийских и славянских языков» і «Українське мовознавство у західніх і південних слов’ян» (обидві – 2005), «Динамічні процеси в сучасному українському лексиконі», «Історична типологія слов’янських мов» і «Мова і мовознавство в духовному житті суспільства» (усі – 2008), підручники «Історія української літературної мови» В. М. Русанів­сь­ко­го (2001) і «Чеська мова» Л. І. Даниленко (2007).

Працівники Інституту взяли якнайактивнішу участь у створенні фунда­мен­тальної енциклопедії «Українська мова» (2000, 3-є вид. 2007). У повній і водночас лаконічній формі тут викладено всі основні відомості про її будову, історію, стильові й територіальні різ­новиди, суспільні функції, контакти з іншими мовами. Низку статей присвячено її дослідникам та основ­ним поняттям загального мовознавства. На сторінках Енциклопедії відбився високий рівень наукових знань про українську мову. Видання стало справжнім завоюванням вітчизняної лінгвістики, а його вихід – знаменною подією в культурному житті нашої держави.

Про вагомі здобутки провідної мовознавчої установи України йдеться в ювілейному виданні «Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. 1930–2005: Матеріали до історії» (2005). Тут відтворено й докладно проаналізовано розвиток усіх напрямів лінгвістичної науки, що розробляються в Інституті. Уперше оприлюднено біобібліографії всіх учених установи, зокрема довоєнного періоду. Ця книга – перший крок до створення ґрунтовного, об’єктивного курсу історії вітчизняного мовознавства ХХ ст., потреба в якому відчувається вже сьогодні.

Майже всі названі в цьому короткому нарисі праці відіграли ключову роль у розвитку українського мовознавства. Таких вагомих результатів неможливо досягти в системі вищої освіти, де в працівників левову частку зусиль і часу забирає читання лекцій та робота зі студентами. Отже, багаторічна історія Інституту переконливо довела, що академічна форма організації мовознавчих досліджень цілком себе виправдала.

Завдяки колективним зусиллям співробітники Інституту глибоко описали майже всі структурні рівні укра­їн­ської мови, починаючи від праслов’янських часів і закінчуючи сьогоденням. І хоч окремі прогалини й білі плями ще лишаються, вона стала однією з найбільш досліджених мов – не лише серед слов’янських, а й поміж усіх мов світу. Своїми працями науковці обґрунтували функціо­нальну повноцінність української мови, що стало однією з підстав надати їй 1989 року державного статусу.

Сьогодні працівники Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні мають дві головні мети: теоретичну – показати українську мову в історичних, структурних і функціональних зв’язках з іншими мовами світу, та практичну – й далі забезпечувати її дієвість і престиж у всіх сферах нашого життя.

 

Література

 

Гнатюк Г. М. Дещо з історії Інституту мовознавства // Мовознавство. – 2010. – № 4/5. – С. 77–87.

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України – 75. 1930–2005: Матеріали до історії / В. Г. Скляренко (відп. ред.). – К.: Довіра, 2005. – 566 с.

Лукінова Т. Б. Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України 75 років // Мовознавство. – 2005. – № 3/4. – С. 3–24.

Лукінова Т. Б. Так це було... // Мовознавство. – 2010. – № 4/5. – С. 56–65.

Русанівський В. М. Дещо з історії Інституту // Мовознавство. – 2005. – № 3/4. – C. 25–32.

Селігей П. О. Українське академічне мовознавство за дев’яносто років (1918–2008) // Мовознавство. – 2008. – № 4/5. – С. 3–17.

Селігей П. О. Флагман українського мовознавства // Вісник НАН України. – 2005. – № 3. – С. 63–71.

Ткаченко О. Б. Враження минулого // Мовознавство. – 2010. – № 4/5. – С. 66–76.