ШЕПІТ, поту, ч. 1. Тихе мовлення, при якому звуки вимовляються без участі голосових зв'язок. Щось десь тріщить, ламається, гупають чоботи, чується шепіт, дихання (Коцюб., II, 1955, 238); Голос Антона перейшов у шепіт, дівчина ледве чула його (Трубл., Шхуна.., 1940, 308); Мовою шепоту користуються лише найменші люди світу - пігмеї в тропічних лісах Центральної Африки та веди в джунглях Цейлону (Наука.., 8, 1969, 19); // перен. Тихий шум, шелест, дзюрчання і т. ін. Вона [пісня] не пестощі любови [любові], Не вітру шум, не шепіт хвиль (Фр., XIII, 1954, 91); Данило лежав під дубом і під шепіт листя дрімав (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 426); Знову місток і внизу дзюркотливий шепіт чистої, аж до дна прозорої води (Томч., Жменяки, 1964, 63); // заст. Чаклування, яке здійснює баба-шептуха. Ото слухають, слухають дівчата, та: "Бабо-бабо! От ми од вас хліб одіб'ємо - нащо все порозказували?".."Дурні-дурні! Я ж вам хіба які мудрі шепоти розказую?.." (Дн. Чайка, Тв., 1960, 25); - Чи ви мене коло того знахарства заставали? Та я.. всі шепоти-наговори перезабула (Вол., Місячне срібло, 1961, 317).

2. перев. мн., розм. Чутки, поголоски, розмови (перев. потайні).

3. у знач. присл. шепотом. Тихо, без участі голосу; пошепки. Кола говорив шепотом, щоб не будити дітей (Кундзич, Пов. і опов., 1951, 28).