ПОВОДИР, я, ч. 1. Той, хто водить кого-небудь (перев. сліпого), указує комусь дорогу. Невидющий і убогий, З бідним гралом за плечем, Він [кобзар] чвалає полохливо За малим поводирем (Щог., Поезії, 1958, 389); Він вирішив стати поводирем сліпого лірника (Мартич, Повість про нар. артиста, 1954, 25); * Образно. [Антон:] І ті люде [люди], що живуть в достатках, здебільшого мають дивну натуру: вони не можуть ступить і одного ступня без поводиря, а інші то ще й гніваються, чом їх за ніс не водять!.. (Кроп., І, 1958, 171).

2. Керівник, вожак. І вихопилися перед Галиною Горленко на мить також дуже яскраво поводирі отої зграї [куркулів] (Крот., Сини.., 1948, 45).