МОРОК, у, ч. 1. Відсутність світла; темрява, темнота. Під вершинами діброви Морок падати почав (Щог., Поезії, 1958, 246); Повертаюсь до себе через морок довгих кімнат і хитаюсь, як п'яний (Коцюб., II, 1955, 261); У напівпідвальне приміщення вповзли сутінки, поступово переходячи в морок (Дмит., Розлука, 1957, 267); // Сутінок, присмерк. Передвечірній морок раптом розвіявся - промінь зниклого за містом сонця поклав ясну смугу на дахівку сусіднього будинку (Досв., Вибр., 1959, 243).

2. перен. Про що-небудь безвідрадне, безнадійне, сумне. Гуманістичні ідеї книги "Вепхіс ткаосані" [Руставелі] - самоцвітними літерами серед мороку середньовіччя заблискотіли! (Тич., III, 1957, 61); Завжди, коли приїжджала, вона вносила в хату Чорноусів пожвавлення, гомінку веселість. А тепер навіть вона не могла розвіяти мороку, що панував у батьківській хаті (Минко, Ясні зорі, 1951, 233).