КУМИР, а, ч. 1. Статуя, якій язичники поклоняються як божеству; ідол. [Годвінсон:] Зробить кумир з поганки, ледащиці - се ж гірший гріх! Адже він тим порушив господню заповідь страшну, велику (Л. Укр., III, 1952, 75); - Відаю,- дивиться вона на образ Христа,- і знаю, що іде Христос по Русі, призріває багатого, убогого і мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всіх людей моїх не можу (Скл., Святослав, 1959, 57); // заст. Статуя взагалі. [Кембль:] Бачиш, портрети лиш мальовані бувають, все ж ліплене і різьблене - кумир, а не портрет (Л. Укр., III, 1952, 31).

2. перен. Той, хто служить предметом захоплення, поклоніння. [Шалімов:] Я бачу, ти тут не нудьгуєш без мене. Швидко знайшла собі кумира. Поряд, під самим боком (Коч., II, 1956, 30); Невдячні глядачі на час його й забули, як те й буває подеколи з черговим кумиром юрби (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 239); У всякого молодого актора чи актриси звичайно є свій кумир, якому він беззастережно віддається всім серцем і таємно чи явно схиляється перед ним. Таким кумиром для мене був видатний актор українського театру Василь Юрчак (З глибин душі, 1959, 8).

Зробити (створити і т. ін.) [собі] кумир (кумира) - визнати кого-, що-небудь єдино достойним поклоніння. Всю любов, жагу молодого серця він віддав синові, створивши живого кумира (Дмит., Розлука, 1957, 50).