ДОЇТИ, дою, доїш; наказ. сп. дій; недок., перех. 1. Надавлюючи на дійки, видушувати молоко з вимені. Вже череду з поля сестричка пригнала, І матінка стала корову доїти (Коцюб., І, 1955, 432); Він уміє доїти кобил і готувати кумис (Донч., IV, 1957, 11).

2. перен., розм. Необмежене користуватися чиїми-небудь матеріальними засобами; здобувати від кого-небудь матеріальну допомогу. - А на біса їй тепер Галаган? ..Прижила ж від нього дитину, та й доїть тепер дурня старого (Головко, II, 1957, 477).