На засіданні вченої ради з доповіддю «Схема Айнара Гауґена й стандартизація української мови» виступив відомий австрійський україніст, професор Інституту славістики Віденського університету Міхаель Мозер.

У центрі уваги доповідача — ідеї щодо процесу стандартизації мов, які наприкінці 1960-х років висунув відомий американський соціолінгвіст Айнар Гауґен (Einar Haugen). Хоч ці ідеї не дуже відрізняються від тих, що їх раніше висловлювали представники Празької лінгвістичної школи, проста схема А. Гауґена дає змогу подивитися на стандартизацію української мови по-новому. За цією схемою, стандартизація відбувається на чотирьох рівнях: «selection» («вибір»), «codification» («кодифікація»), «acceptance» («прийняття»; інакше «implementation» – «запровадження») та «elaboration» («розробка»).

М. Мозер наголосив, що впродовж XIX і на початку XX століть на різних територіях українськомовного ареалу реалізація цих чотирьох складових стандартизації відбувалася по-різному, залежно від дії внутрішніх мовних та позамовних чинників. Доповідач порівняв процеси стандартизації в тодішній Російській імперії та в тогочасній підавстрійській Галичині.

Щодо етапу «вибору», наголошено на тому, що ресурси в Галичині значно відрізнялися від «великоукраїньких» з різних причин, адже в Галичині тривали традиції церковнослов’янської мови української (не російської) редакції та традиції ранньомодерної «простої руської» мови. Так само відрізнялося діалектне підґрунтя. При цьому зрозуміло, що галичани прийняли південно-східне діалектне підґрунтя лише з 1860-х рр. під враженням творів Тараса Шевченка й співпраці з українськими діячами з-за Збруча.

У плані «кодифікації» різниця між Галичиною та Російською імперіями була істотною. Наприклад, галицькі граматики були набагато об’ємнішими, ніж граматика О. Павловського (1818 р.). Вони справді мали кодифікувати мову й писалися в доволі сприятливих умовах, адже австрійська адміністрація заохочувала галичан створювати якісні граматики, якими могли користатися в українськомовному шкільництві.

Однак не всі спроби кодифікації приймались однаковою мірою, аж до словника Є. Желехівського (1886 р.) та граматик О. Огоновського (1889 р.) та С. Смаль-Стоцького й Ф. Ґартнера (1893 р.). Кодифікація була успішною й через те, що кодифікатори займали впливові посади в школах і університетах Австрійської імперії.

«Розробка» української мови могла відбуватися лише у відповідних політичних умовах, тому в Російській імперії мало було досягнуто до 1905 р. і надалі аж до 1920-х рр., тоді як у Галичині Наукове товариство ім. Шевченка з 1890-х років доводило, що успішно стандартизованою українською мовою можна було писати й говорити не лише про літературу й політику, але й про хімію, фізику та математику.

Виголошена доповідь викликала значний інтерес. М. Мозер відповів на численні запитання присутніх на засіданні вченої ради.